Медальйони в дукачах: духовне і матеріальне
8. кві. 2019,
Немає коментарів
Основний елемент дукача - це медальйон, який здебільшого містив зображення і мав круглу форму. В якості медальйонів використовували монети, чеканки із зображенням цариці, релігійні й навіть нагородні медалі, жетони. Зустрічалися дукачі в яких були античні монети та інші “викопні” матеріали.
 |
| Дукач "Рогатий" (Черкащина), медальйон "цариця". З колекції Юрія Коваленка |
 |
| Зворотній бік вереміївського дукача (Черкащина), медальйон - російська медаль "За храбрость" (IV ступеня). З колекції Юрія Коваленка |
Можна припустити, що від початку основним для жінок було повісити на шию “щось кругленьке”, що мало не лише прикрасити її власницю та засвідчити рівень достатку в її домі, а й виконувати певні функції оберегу. З часом, під впливом християнських традицій, дукач частково втратив функції оберегу, проте традиція носити на шиї “щось кругленьке” залишилася. Не у всіх була можливість замовити у золотаря медальйон із бажаним зображенням або отримати чи привезти із святих місць релігійну медаль. У таких випадках жінки виходили з наявних умов і для прикраси використовували підручні матеріали. Такими підручними матеріалами зокрема і були археологічні металеві знахідки, монети, нагородні медалі чоловіків.
 |
| Дукач з Поділля, медальйон - денарій із зображенням Фаустіни дружини римського імператора Марка Аврелія. З колекції Юрія Коваленка |
 |
| Дукач "Лубенський" (Полтавщина), медальйон - радянський рубль 1921 р. З колекції Юрія Коваленка |
Цікаво, що у 20-30 рр. ХХст. жінки ще подекуди в окремих місцевостях, як в радянській так і не в радянській Україні, носили дукачі у яких медальйони були із сучасною на той час державницькою символікою. Носити таку прикрасу було небезпечно, адже в радянській Україні її власницю можна було звинуватити у буржуазному націоналізмі або куркульстві, а на не підконтрольних радянській владі українських землях - в тероризмі.
 |
| Дукач - фабричний жетон, зворотній бік. З колекції Юрія Коваленка |
 |
| Дукач - фабричний жетон, лицьовий бік. З колекції Юрія Коваленка |
До нашого часу збереглися поодинокі екземпляри таких дукачів. В одній приватній колекції зберігаються лубенські дукачі (Полтавська область) в яких в якості медальйону були використані радянські монети, а на деяких бантах вирізано символи гербу Радянського Союзу - серп і молот. У 2015 р. в Києві колекціонером і реставратором Коваленко Ю.Г. було зафіксовано західноукраїнський дукач без банта. На радянській монеті 50 копійок 1921 р. була зрізана радянська символіка, а на її місті вирізано тризуб. Наразі де перебуває цей дукач авторці цього блогу не відомо.
Також не виключено, що жінки свідомо чи підсвідомо у медальйонах все ж таки вбачали своєрідний оберіг. Грунтується така думка на тому, що дуже популярними були медальйони із зображеннями на релігійні теми (“Різдво Христове”, “Благовіщення”, “Хрещення у Йордані”, “Воскресіння” та ін.) або із зображенням християнських святих (Саваофа, Божої Матері, Параскеви, Св.Георія та ін.). Ймовірно нагородним медалям чоловіків оберігаючі властивості надавалися виходячи з міркувань на зразок “Слава Богу додому живим повернувся”, монетам - “Щоб достаток був”, медалі із образом цариці - “Щоб жити як цариця” або “Щоб цариця оберігала”, археологічним знахідкам - “Свята земля не спроста послала ці речі”. Зокрема відомо, що античні монети в народі називали “іванкові монети”. Знайти їх вважалося гарною прикметою тому їх часто носили як обереги.
 |
| Дукач з іконою Божої Матері (Дніпропетровщина). З колекції Юрія Коваленка |
Ф.Вовк згадує про традицію дарувати дукач новонародженій дитині чи, більш ймовірно, за його припущенням матері що народила. Якщо виходити з того, що в усіх культурах в усі часи при народженні дитини мамі і немовляті намагаються принести в дар найнеобхідніше (а раніше були більш складні у побуті часи і, відповідно, більш прагматичні подарунки) припущення про віру у “захисні” функції дукача мають реальні підстави. У свою чергу, це складно пов’язати із християнською церквою, яка заперечує силу всіх поганських знаків та звичаїв.
Отже логічним видається, що носіння дукача походить ще з язичницьких традицій. І.Г. Спаський з цього приводу висловлює думку, що дукачі не були цілком новим явищем, а лише новою формою в розвитку стародавнього звичаю. На його думку, носіння медальйона як композиційного центра в комплексі нагрудних прикрас простежується за багато століть до того, як склався вже суто український звичай носіння дукачів.
Ф.Вовк припускає, що дукач є пережитком змійовиків, які, як вважається, походять зі Сходу із Старої Халдеї і через Візантію потрапили до Русі. “Звичайний” змійовик - це круглий металевий медальйон з вушком. З одного боку зображено образ християнського святого (Арх.Михайла, Св.Георгія, Божої Матері або ін.), з другого - жіночу голову з якої наче з центру виходять змії. Візуально, медальйон дукача і змійовик подібні один до одного. І.Г. Спаський не виключає, що змійовики у XVII - XVIIIст. могли виготовлятися вже як дукачі. Зокрема у наукових матеріалах 1914р. згадуються дукачі із зображенням змійовиків.
 |
| Змійовик ХІІ ст (копія). Робота Юрія Коваленка |
 |
| Змійовик ХІІ ст. (копія), Арх.Михайло. Робота Юрія Коваленка |
На мою точку зору, більш вірогідно, що обидва чинники - матеріальний і духовний мали місце у повсякденному ставленні жінок до дукачів. Нестандартні для нашого розуміння медальйони були своєрідним компромісом між матеріальною скрутою, бажанням бути красиво вбраною і мати оберіг від “дурного ока”. Адже і в наш час чимало людей вірять у різноманітні талісмани, обереги, а на згадку про рідних людей їх речі використовують як прикрасу або роблять їх її елементом. Найчастіше чуєш від людей які мають намір придбати сучасну копію дукача або змійовика (які іноді складають враження дуже практичних осіб), що вони в цих прикрасах передусім вбачають оберіг і цікавляться, чи допомагають мені мої у складних ситуаціях. І вже після того вони, як правило, обирають найбільш цікавий для їх естетичних уподобань тип прикраси.
Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук
Ягнусок - дукач із "серцем"
18. бер. 2019,
Немає коментарів
Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як:
- освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха;
- будь-яке зображення божественного ягня;
- зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу.
Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону.
І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зображення.
 |
| Дукач, повторення західноєвропейського оригіналу ХVІІ ст. |
Ягнусами (ягнусками) прийнято також називати дукачі у яких медальйони у формі серця. (Про дукачі із зображенням серця на бантах згодом окремо).
В християнстві серце виступає символом надії на спасіння, любові Бога до людей. Культ Святого Серця Ісуса Христа відомий з ХІ ст., особливої популярності у католиків набув у ХVІІ ст., але офіційно Римською Церквою не був схвалений. Культ серця активно поширювали ієзуіти, вони виступили ревними його поборниками. У 1765 р. Папа Климент ХІІІ затвердив свято Найсвятішого Серця Ісуса Христа, але дозвіл на його святкування було надано для окремих братств. У 1856 р. це свято стало загальноцерковним.
 |
| Дукач-ягнусок, Воронежчина, кін.ХІХ-поч.ХХ ст,, реконструкція |
 |
| Дукач-ягнусок, Слобожанщина, кін.ХІХст. |
Вважається, що в Україну, в якій більшість населення була православного віросповідання, шанування культу серця прийшло з Західної Європи. Зображення серця на українських культових і релігійних предметах, в тому числі і на різноманітних медальйонах стало дуже поширеним. Поступово медальйони у вигляді сердець стали використовувати у дукачах. На серцях дукачей-ягнусів могло бути зображення розп’яття Христа або його монограма. У ХІХ-ХХ ст. найбільш поширені дукачі з медальйонами у формі серця були на Слобожанщині - Харківщині, Курщині, Воронежчині.
 |
| Дукач-ягнусок весільний, Київ, кін.ХІХ-поч.ХХст. |
Чому саме на Слобожанщині, на одних з найбільш віддалених територіях від західних меж розселення українців, найдовше зберігся “західний культ”?
Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину, прийшла з Центрального Лівобережжя, Черкащини і з Правобережної України. Як стверджують дослідники Східної Слобожанщини та іноземні мандрівники родинні зв’язки між росіянами і українцями на Подонні були майже виключені (Е.-Д.Кларке, А.Животко), а під час виготовлення прикрас місцеві золотарі з надзвичайною сталістю дотримувалися старовинних форм. Зокрема звичайним явищем було коли в одній майстерні окремо за певними формами виготовляли прикраси які призначалися суто для росіянок і окремо, зовсім за іншими формами, суто для українок (М.Сумцов). Таким чином, самі того не усвідомлюючи, українки передаючи свої прикраси у спадок своїм дочкам й онучкам, одночасно передавали історію свого роду.
 |
| Дукач-ягнусок, Чернігівщина, кін.ХІХ ст. |
 |
| Дукач-ягнусок, Слобожанщина, кін.ХІХ ст. |
В тойже час не варто походження символу і образу серця приписувати виключно західному світу. Зображення серця можна побачити на прикрасах і релігійних предметах доби Давньої Русі, щоправда там вони зображені передусім гострим кінцем догори. У православ’ї очищення серця є однією з трьох головних умов покаяння, духовного життя. Припускають, що стилістичне зображення серця пішло з античного світу, від зображення листка плюща. Через властивість плюща обвивати предмети поруч з якими він зростає, давні греки і римляни стали вважати його символом глибокого кохання.
Отже, дукачі наочно показали велику географію розселення українського роду і його багате історичне минуле. Сама назва прикраси як “ягнус” виступила серйозним історичним джерелом, яке підтверджує:
1 тісні на різних побутових рівнях контакти українців, які переважно були православного віросповідання з католицьким світом. Такі контакти далеко не завжди мали характер протистояння, що у свою чергу заперечує радянська і сучасна російська історіографія;
2 толерантне ставлення українців до духовних надбань інших культур та їх розуміння. Тобто, українська культура, на матеріальному і духовному рівнях не була ортодоксальною, зберігаючи свої особливості вона розвивалася в загальноєвропейському просторі
Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук
Дукач - це печатка, що засвідчує "українство"
13. бер. 2019,
Немає коментарів
Українські народні традиційні прикраси є неоціненним джерелом вивчення історії українського народу. Адже через втрату державності під цілеспрямованим впливом інших сусідніх держав історія українських земель та її народу неодноразово знищувалася, переписувалася, замовчувалася, заборонялася, її просто крали. Через мову, релігію, освіту, громадську діяльність та інші сфери життя витиралася пам’ять нашого народу. Чим далі від Києва, а згодом чим далі від села тим більше українців вливалися в інший культурний простір, збагачували його і забували якого вони роду. На цьому фоні українські традиційні народні прикраси виступили великим і, у порівнянні з письмовими джерелами, більш об’єктивним джерелом вивчення історії, культури й побуту наших предків. Вони засвідчують українське коріння багатьох історичних процесів й культурних надбань, більш глибоко розкривають історію окремих територій. Вони наочно доводять нам про самобутність й унікальність українського народу та його світогляду.
Коралове намисто - визітівка української культури, дукач - печатка що засвідчує “українство”.
У ХІХ-поч. ХХ ст. серед українського жіноцтва були найбільш «шановані» такі види традиційних прикрас: коралове намисто, дукач, ґердана, зґарда, салба, сережки. Для кожного регіону був характерний свій комплекс традиційних прикрас який доповнювався додатковими місцевими елементами. Не залежно від території та місцевих особливостей побуту очільне місце в комплексі прикрас мало коралове намисто. Коралове намисто (“коралі”, “добре намисто”) є своєрідною репрезентативною карткою українського народного традиційного вбрання і без нього не можливо собі уявити українську жінку.
Другою за “значимістю” серед українського жіноцтва була така прикраса як дукач, яку ще називали “личман”. Вживалися також назви “ягнус” (малопоширена назва, переважно на території Західної України), “панагійки” (поширена місцева назва дукача на Воронежчині, РФ). Це унікальна прикраса, яка є своєрідною печаткою що засвідчує “українство”. Носіння монет у нагрудних прикрасах характерно для багатьох культур, але саме виконаних у вигляді т.зв. дукачів – характерно виключно для української. Дукачі носило українське жіноцтво починаючи від Перемишля й Холмщини на заході і завершуючи на Курщині і Воронежчині на сході, від лісів Берестейщини, Полісся на півночі і до степів Одещини й Херсонщини на півдні. В різних регіонах дукачі мали свої стилістичні особливості, але поряд з коралами являлися незмінним атрибутом традиційних українських жіночих прикрас.
 |
| Дукач - Східна Слобожанщина |
 |
| Дукач - Західна Україна |
Дукач - це металева жіноча нагрудна прикраса яку носили на стрічці або низці намиста. Відповідно до писемних джерел дукачі виготовляли в тому числі і з срібла та золота, або просто могли бути позолочені. Видатний український етнолог й антрополог Ф.Вовк у своїй праці «Студії з української етнології та антропології» відзначав, що жінки полковників часто носили намисто перлів з дукатами, іноді з золотими червінцями. Головний елемент дукача - це медальйон, який, як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами бант, кант та ін. Медальйон містив зображення і мав круглу форму. Виключення становлять окремі дукачі Слобожанщини (сучасні території Харківської, Україна та Курської й Воронезької області, РФ), де медальйони прикріплювалися до бантів і могли бути без зображення у формі серця. В якості медальйонів використовували монети, релігійні й навіть нагородні медалі. Велике значення у прикрасі мав такий елемент як бант. Власне це брошка до якої прикріплювався сам медальйон. Етнографи припускають, що традиція прикрашати дукачі бантом з’явилася пізніше і подекуди, вона на себе перебрала основну увагу в прикрасі. Бант прикрашався камінням, склом, бісером. На Лівобережній Україні й на східних територіях були поширені пишні, більш масивні і яскраві банти, а на Правобережній Україні, на західних і північних її територіях банти були більш скромні і взагалі могли бути відсутніми.
Етнографи кінця ХІХ - поч. ХХ ст. (М.Сумцов, Ф.Вовк) у своїх працях констатували, що золотарі у своїх виробах з надзвичайною сталістю дотримувалися стародавніх традиційних форм та малюнків, навіть там, де сторонні впливи були цілком можливі. Ф.Вовк припускає, що дукачі є пережитком візантійських змієвиків носіння яких було характерно для доби Давньої Русі. Тобто під впливом місцевих традицій, культурних уподобань й світоглядних особливостей змієвики поступово трансформувалися у дукачі й стали однією з найголовніших прикрас всього українського жіноцтва.
 |
| Дукач - Чернігівщина |
 |
| Дукач - Черкащина |
Від початку дукач не був виключно “селянською” прикрасою. Його носили українки всіх верств не залежно від релігійної конфесії (мається на увазі християнських) та соціального стану. Така мода на дукачі зберігалася до др. пол. ХVІІ ст.
Поступово дукачі почали зникати з ужитку. Спочатку дукачі почали «забувати» представники знаті. Це пояснюється тим, що за часів Петра І після історії з Мазепою до козацької старшини московською державою стали застосовуватися репресії. До нашого часу дійшло чимало документів описів конфіскованого майна козацької старшини у «надійності» яких цар сумнівався. У репресованих вилучалося майно, речі з коштовних матеріалів такі як прикраси, столовий посуд та ін. переплавлялися на монети. Та частина знаті, яку репресії не зачепили намагалася себе культурно наблизити до царського оточення. Тому жіноцтво козацької старшини почало масово переходити на петербурзьку моду і переплавляти «не модні» та «ідеологічно небезпечні» прикраси на нові. Приблизно аналогічним чином склалася ситуація на українських територіях що увійшли до складу інших держав. Після втрати Україною своєї державності великі прикордонні міста урядами метрополій цілеспрямовано заселялися іншими народами, освіта та інші сфери громадського життя деукраінізовувалися (на заході полонізація, мадяризація, румунізація, на сході та півдні русифікація). Щоб досягти успіху і реалізувати себе на державній службі, в релігійній чи громадській діяльності українці поступово позбувалися всього що засвідчувало їх українкість і таким чином все більше ототожнювали себе з іншою культурою. Наразі такі процеси є складовою гібридної війни.
Наприклад Загорський у «Топографическом описании Харьковского намесничества», 1788 р. писав, що людність Харкові, за винятком невеликої кількості купецтва, цілком українська. А станом на 1890 р. в Харкові, як писав М.Сумцов, дукач рідко хто носив. В той же час, Ф.Вовк відзначає, що на поч. ХХ ст. дукачі ще дуже часто носили на Галичині і найбільш поширені на Великій Україні. На центральній Україні їх подекуди носили навіть за радянських часів, коли замість царської монети чи релігійної медалі вставляли радянську монету. В одній із приватних колекцій зберігається оригінал такого лубенського дукача.
До нашого часу збереглося не багато дукачів. Адже під час голодоморів і Другої Світової війни дукачі в якості цінного металу масово здавалися, переплавлялися і вимінювалися на їжу. За спогадами уродженки с. Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області Щепак Олени Василівни (1918 року народження) ці прикраси дозволили пережити голод і війну. Таким чином у 60-ті роки ця прикраса молоддю була забута і в українських народних костюмах практично не відображалася.
На сьогоднішній день дукач як історичне джерело повернуто із небуття. Завдяки зусиллям черкаських дослідників в Україні з’явився додатковий наочний елемент який допомагає протистояти викликам сучасної гібридної війни. Якщо коралове намисто характеризується як визітівка традиційної української культури, то дукач - це печатка що засвідчує “українство”. Повернення моди на носіння дукача засвідчує унікальність української культури та спадковість естетичних уподобань. Виступає своєрідним візуальним символом єднання нації.
Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук
Кошик
Кошик порожній.